full screen background image

«Ми весь час стоїмо перед величезною кількістю виборів…»

29 березня в День філолога до своєї Alma Mater завітав її відомий випускник – народний депутат України, журналіст, екс-директор каналу ТВі Микола Княжицький. Він зустрівся зі студентами та викладачами Інституту філології. Знайомство із гостем відбулося у форматі запитань і відповідей. Спілкувалися про зв’язки журналістики та літератури, обговорювали проблеми й перспективи українських ЗМІ.

- Сучасний журналіст – який він? Що від нього вимагають? Яку освіту повинен мати?
- ЗМІ – це масове видовище, там все має бути зрозумілим і цікавим. Тому й журналіст повинен вміти побачити і розповісти історію глядачеві або читачеві. Коли я починав свою журналістську діяльність, мені радили читати свої тексти бабусі, відвернутій до стіни, й потім просити її переказати почуте. Якщо вона могла це зробити – текст вдалий. Звісно, бажано мати базову гуманітарну освіту. Вона, до речі, в Україні дуже якісна. Такої освіти не можна здобути в жодній іншій країні.

- Що має спільного філологічна освіта, де вивчають літературу та мову, й журналістика? Як може бути пов’язаною література зі стилем викладу інформації ЗМІ?
- Що журналістика, що література буває різною. Наприклад, висловлювання власних поглядів і спостережень у соціальних мережах і блогах – це громадянська журналістика. Професійна журналістика інша, там щодня перед працівником ставлять завдання. За їхнє виконання платять зарплатню. Професійною журналістикою, паралельно з художньою творчістю, заробляли Симоненко, Хемінгуей, Олійник. До речі, є жанри, які знаходяться на межі літератури і журналістики. Наприклад, нарис. Такий жанр використовують журналісти «Есквайр» та «Газети по-українськи».

- Якщо література і журналістика часто бувають взаємопов’язаними, то чи буде для українських телеканалів цікавим проект читання української художньої класики?
- Якщо ви будете просто переказувати у цій передачі книжку, таку програму ніхто не дивитиметься. Якщо ж запросите автора і влаштуєте з ним блискучу розмову про сьогодення, його минуле, про те, що він пережив, і він зацікавить людей, розкриє свій внутрішній світ й до нього виникне інтерес, цей проект заберуть з руками і ногами на телебачення. Треба знаходити той шлях розмови про літературу чи про мистецтво, щоб в одній короткій програмі чи інтерв’ю викликати інтерес до творчості людини. Зараз, на жаль, для створення таких передач українським телевізійникам бракує фаховості й професіоналізму.

- А чого ще бракує телебаченню та пресі, щоб просувати україномовні продукти? Чому подейкують, що україномовні передачі збиткові?
- Проблема нашої країни у слабо розвинутій економіці та надзвичайно малому рекламному ринку. Зараз українське телебачення заробляє з реклам 400 млн. доларів на рік, а витрачає – 800 млн. Тобто якщо у розвинутих країнах телебачення - це бізнес, то в нас – витрати. Питання – для чого власникам телеканалів витрачати свої гроші? Зрозуміло – для пропаганди, захисту свого бізнесу, але точно не для задоволення потреб глядача або читача. Таким чином створюється неконкурентне середовище. Проблема ще й у професіоналізмі. Наприклад, у Латвії живе стільки ж людей, як у Києві, вся преса там виходить латиською мовою. Вона прибуткова й економічно вигідна. А в Україні із населенням у 38 млн. україномовні видання нерентабельні. Вдумайтесь, навіть якщо половина українців спілкується рідною мовою – це великий ринок продуктів ЗМІ, порівняно із європейськими країнами. На нашому телебаченні теж мало української мови – лише 22% програм у пройм-тайм. Решта – російський продукт. Чому така диспропорція? Кажуть, ніби за бажанням самих глядачів. Однак так звана «піпелометрія» – спеціальні датчики на телевізорах – діє у нас непропорційно. На Сході України, де переважає російська, цих датчиків більше. Таким чином, потреби україномовного населення не задоволені. Ця ситуація створена штучно, вона спровокована політичними обставинами. У справжній демократичній країні ми мали б багато якісних україномовних видань і каналів.

- Чим відрізняється телебачення європейських демократичних країн від нашого?
- Там є громадське телебачення. У демократичних країнах воно не залежить від влади, його утримують коштом громадян. Ці телеканали виконують культурну функцію – створюють власні серіали, транслюють класичну музику, одним словом – задовольняють потреби кожного громадянина країни. Громадські телеканали створюють конкуренцію комерційним, які вміють лише «жартувати» і аж ніяк не сприяють віднаходженню і збереженню нацією своєї ідентичності.

- Вітчизняні комерційні телеканали також полюбляють «жартувати». Часто навіть доходить до дискредитації українських персонажів. Чому в Україні здійснюється така політика медіапростору?
- Почну з прикладу. Минулої суботи в Україну приїхав російський журналіст Володимир Познер, дав тут прес-конференцію. Коли наші кореспонденти його запитали, що він знає про українців, він відповів, що їх було багато в концтаборах… наглядачами. А ще пана Познера неприємно здивувало, що в українському ресторані йому не змогли дати меню російською мовою – лише українською та англійською. Мало того, що українці масово не працювали наглядачами, так ще й газета «Сегодня» навела цю думку Познера на своїй шпальті. Це означає, що кореспондент видання спокійно й відособлено це послухав, написав, його редактори вичитали й вирішили подати у друк. Уявіть собі, що Познер отак приїхав у Польщу і його запитують, що він знає про народ цієї країни, а він відповідає – поляки колись вирізали українців. Ви уявляєте, що це вийшло б у польській газеті, що журналіст нічого б не уточнив, редактор це пропустив би до друку? Ні, тому що це є ксенофобія. На жаль, у вітчизняних ЗМІ, як і в суспільстві, багато внутрішніх українофобів-шовіністів, які висміюють образ українця. А ми це толеруємо. Це – наша слабкість і комплекс меншовартості, бо ми не маємо терпіти якихось стереотипів відносно себе. На такі речі одразу має бути реакція.

- Гаразд, а чому тоді на ТВі з’явилася політична гумористична програма з російськомовним білоруським телеведучим замість справді цікавого «Веселого Пєсца» й зникла україномовна якісна передача із Марією Бурмакою «Музика для дорослих»?
- Я не прихильник, щоб на нашому телебаченні іноземці вели програми іноземною мовою. Проте тут ми маємо іншу проблему, яка стосується також і «Пєсца». Справа в тому, що ті українські телеведучі, які б добре могли вести гумористичні передачі, бояться жартувати про політику й соціальні речі. Це проблем і наша, і суспільна. А щодо зникнення передачі Марії Бурмаки, то це сталося після мого звільнення з посади генерального директора. На скільки мені відомо, не було спонсорів для цієї програми, бо канал збитковий і має вузьке покриття.

- Як тоді можна розвивати телебачення та пресу, якщо на це бракує коштів? Якою є перспектива України за нинішніх умов?
- Наша державна перспектива залежить від перспективи кожного з нас. А перспективи у кожного і в телебачення хороші, тому думаю, вистоїмо. Але та система влади, яка побудована сьогодні в Україні – невдовзі зазнає краху. А ми навчимося будувати нове нормальне суспільство.

-У кожному нормальному суспільстві є свої герої. Чому замість українських героїв у нас популярні американські?
- Є герої масові – Бетмен, людина-павук. Вони побудовані на американських цінностях, які є близькими для багатьох європейців. А оскільки американське суспільство є сильним, то ці цінності і їхні герої здійснюють дифузію в інші суспільства. На жаль, українське суспільство сьогодні слабке, тому ми стаємо жертвами відсутності цінностей, яка призводить до відсутності героїв.

- Хто для вас є героєм сучасності й з кого ви порадили б молоді брати приклад?
- Я маю кілька прикладів для наслідування. Це Мирослав Маринович, віце-ректор Українського Католицького Університету у Львові, член-засновник Української Гельсінської групи; єпископ УГКЦ в Парижі – владика Борис Гудзяк, який створив із нуля один із найкращих університетів в Україні, американець, який обміняв забезпечене життя на добру справу. Мені дуже подобаються люди, які відстоюють свої принципи в житті або вміють робити справу. Таких особистостей в Україні дуже багато. У них варто вчитися. Багато їх серед нас – це й композитор Сильвестров, який живе на Русанівці, він нікуди не виїжджає звідти, а лише пише музику цілими днями; це – поет-перекладач Мойсей Фішбейн, який зараз перекладає Рільке українською. Взагалі вибір героя має бути індивідуальним. Мені пригадується п’єса Григорія Горіна, в якій сто людей по черзі виходили на сцену із запитанням: «Що я можу зробити один?». А треба робити одному! Я ж своє життя будую сам, я живу так, як я пишу свій роман. Усвідомте, що життя кожного з вас – це окремий роман, де ви шукаєте для себе героїв. Ми не можемо звинувачувати оточуючий світ у своїх бідах. Тому до свого життя треба підходити, як до своєї книжки, навіть якщо ви їх ще сто напишете. Але ця має бути найцікавішою, там повинні бути правильні герої.

- Що ви побажаєте студентам-філологам?
- Ми постійно стоїмо перед величезною кількістю виборів, перш за все, моральних, а не лише перед виборчою дільницею. Тому я вам бажаю визначити для себе ту систему координат, в яких кожен ваш вибір приносив би вам внутрішню радість.

Текст: Анна Мукан,
Фото: Валерій Попов